Новини

Спільних речей в нас справді багато - нас трьох пов”язує спільне море, спільна доля у минулому столітті навчила нас солідарності, але важливо зазначити, що ми ніколи не були нероздільним регіоном.

Ми розмовляємо різними мовами – литовці і латвійці є членами сім”ї балтійських мов, а естонці відносятьтся до угрофінської сім”ї. У нас різна віра: литовці – католики, латвійці і естонці – лютерани. І у сучасну історію ми прийшли різними шляхами. Литовці мали могутню державу вже у тринадцятому столітті, а сусіди вперше створили держави у 1918 році. Різні впливи: на долю Латвії найбільше вплинули Німеччина і Швеція, Естонії – Швеція і Данія, вже не кажучи про найближчого сусіда Фінляндію. А історії Литви ми не зрозуміємо без розгляду її відносин з Польщею, Білорусією, Україною. І сотен років її відносин з Росією, під час яких були світлі і трагічні сторінки.

Отже, з історичної і політичної точки зору найправильнішим було б вважати наші три держави дружніми, солідарними державами, але зовсім різними.

• На початку цього року, коли в Брюселі розглядався новий мандат перемовин ЄС з Україною, Литва  у черговий раз виступила за те, щоб у цьому документі було записано: “Перспектива України - ЄС”. Такої ж думки були Польща і Швеція. Цього разу при голосуванні ми залишилися у меншості, тобто отриманий мандат про європейську перспективу України не говорить. Може виникнути питання, чому Литва і до вступу до ЄС і зараз так послідовно підтримує Україну на її шляху до Європи. 

По-перше надам прагматичний сучасний аргумент, який пояснює нашу активність у ніші регіонального співробітництва. Литва після вступу до ЄС і НАТО принесла великий досвід добрих сусудіських стосунків і регіональної співпраці, якими ми хочемо скористатись вже у Європейському Союзі.

Проте, відношення Литви до України не є тільки прагматичним. Тут дуже важливий історичний і моральний аспект. 

Вам відомо, що у нашій історії було багато крутих поворотів і, мабуть, найкраще охарактеризував блукання Литви по історії  великий польський поет-романтик Адам Міцкевич (який народився у Литві і називав її своєю Батьківщиною), котрий називав Литву містичною країною, що постійно зникає з історії, а потім знову з”являється.

Сьогодні я доповнив би Міцкевича: і сотні років Литва зникала й знову піднімалася разом з Україною. Перший договір литовців з князями Галицько-Волинського князівства був підписаний на самому початку тринадцятого століття, коли вони були разом у Великому Князівстві Литовському. Велике Князівство залишило глибоку і взагалі теплу історичну пам”ять, оскільки литовці тут керувались принципом “старого не чіпляємо, нового не вводимо”. Ця близкість збережена до теперішніх часів, вона не була загублена і у радянські часи.

Цей екскурс в історію надає нам ще один аргумент підтримувати Україну. Йдеться про соціокультурні і генетичні коди, які утворювалися сотнями років, а простими словами кажучи, наша спільна доля, зобов”язує нас бути солідарними. Тому на всіх трибунах Європи ми говоримо, що Україна є в Європі, що для неї повинно бути зарезервоване місце у Європейському Союзі і тільки від неї самої залежить, коли вона це місце займе. Ми бачимо Україну, як невід”ємну частину регіону, Європи, ЄС і НАТО. Політика відкритих дверей ЄС повинна бути продовжена. 

А третій аргумент виникає з нашого спільного досвіду за залізною завісою. Литва, як і інші держави Центральної та Східної Європи, дуже потерпала від тотального контролю, цензури, насильства, фальшивої ідеології, нехтування правами людини. Тому ми, мабуть, більше, ніж держави старої Європи радіємо відчуттю свободи і активно підтримуємо прагнення свободи сусідів.

Можемо зазначити й ще одну річ. Литва завжди була стиснута між великими державами і завжди відчувала себе у недостатній безпеці. Сто років тому один з найвідоміших литовських геополітиків К.Пакштас це відчуття охарактеризував дуже коротко: “У Литві жити небезпечно”. Отже, ми й сьогодні не приховуємо, що маємо фатальне побоювання того, що можуть відновитись регіональні союзи неоімперських недемократичних держав. Так чи інакше, кордон Литви наразі став східним кордоном Європейського Союзу. Тому наші інтереси і інтереси всього Європейського Союзу не відрізняються – якнайбільше безпеки та стабільності на схід від нас. Тому зрозуміло, чому східна політика стала пріоритетною частиною нашої зовнішньої політики.

• Давати поради, а тим більше зауваження, невдячна справа. Особливо маючи на увазі те, що шлях, який ми пройшли, є наша історія, а Україна йде своїм унікальним шляхом. Проте, думаю, в історії вступу Литви та інших Балтійських країн Україна може знайти відповіді на основні питання. Дозвольте нагадати найважливіші моменти.

Справу вступу Литви до ЄС і НАТО за кордоном часто називають succsess story. Однак, у самій Литві ми пригадуємо період вступу як десятиріччя дуже серйозної роботи і гострих суперечок.

Перші роки незалежності я б назвав роками наївної політики – тоді багато кому здавалось, що безпеку Литві може гарантувати тільки нейтралітет (як у Фінляндії). Тоді навіть досвідчені політики говорили про Литву без армії. У дев`яносто четвертому році такі розмови позатихали і навіть найбільші пацифісти зрозуміли, що у такому геополітичному становищі країна не може мріяти про нейтралітет –  вона має рухатися до простору колективної безпеки.

Розпочинаючи інтеграційну роботу, п`ятдесят відсотків суспільства підтримувало вступ до НАТО, а у рік вступу – вже сімдесят чотири відсотки. Отож, підтримка суспільства завжди була міцною. Користуючись цією підтримкою, Сейм вже у тисяча дев`ятсот дев`яносто шостому році прийняв закон про основи національної безпеки, у якому без застережень був затверджений Євроатлантичний напрям. Всі основні політичні партії працювали над підготовкою цього закону. Трохи раніше була підготовлена Концепція національної безпеки, політична домовленість щодо фінансування охорони краю. Зазвичай перед виборами найбільші партії підписують меморандум, що теми НАТО і Європейського Союзу знову не  будуть оспорюватися.

Правда, були політики, які спробували заробити політичний капітал з анти-НАТівської пропаганди, однак їх голос не був сильним.

При твердій злагоді суспільства і політичної еліти, ми достатньо гладко виконували домашню роботу.  Маю на увазі, що майже з нуля треба було створювати невелику, але якісну армію, яка могла б брати участь у міжнародних операціях. Це одне. Друге – потрібно було немало дипломатичної роботи, оскільки у двотисячному році ми побачили, що у верхах НАТО може не вистачити політичної волі нас прийняти. Пригадуєте, тоді були настанови, що добрі стосунки з Росією важливіші за амбіції Блатійських країн.

І все-таки, у березні 2004 року Литва успішно закінчила цю роботу.

• Сьогодні в Україні дуже часто питають: як ви там почуваєтесь в Європі?  Коротка відповідь – немає відчуття якоїсь помилки. Соціологічні опитування показують, що після трьох років членства в ЄС майже шістдесят п”ять відсотків наших жителів підтримують вступ до ЄС. Молодь задоволена необмеженою свободою подорожувати, працювати і навчатись у будь-якій країні Європи. Селяни, котрі найбільше боялись змін, розпочали відчувати цінність фінансових субсидій. За три роки їх прибутки зросли вдвічі.

Власники землі швидко зорієнтувались, что ЄС підтримує екологічні господарства -  за рік їх число зросло в три рази.

Взагалі, здається, економіка плавно увійшла до Європейського ринку і не було краху, який пророкували європесімісти. До 2013 року Європейська Комісія передбачила для Литви 23 міліарди литів, більша частина яких буде призначена на розвиток економіки. Економіка щороку зростає на сім-вісім відсотків. Може, зростала б ще скоріше, але робочий тиждень у Литві найкоротший з усіх країн ЄС – тільки 39,8 годин на тиждень. В Латвії, наприклад, - 43 години, в Естонії – 41,5 годин. І число святкових днів також дуже велике – тринадцять.

Наразі ми думаємо про нові виклики. Один з них – переконати старожилів Європи, що в питаннях енергетичної безпеки потрібна більш велика солідарність. Вказана проблема особливо актуальна для нас, оскільки Литва залишається у Європейському Союзі окремим енергетичним островом. Багато сподівань ми покладаємо на електричний міст з Польщею, який у цьому році був узгоджений з Європейською Комісією. У цьому проекті знайдеться місце й для нової Ігналінської атомної електростанції. Так, як Україна розпочинає направляти свої зусилля на футбольний чемпіонат Європи, ми вже думаємо про наше головування в ЄС у 2013 році. Потрібна нова додаткова інфраструктура, підготовлені працівники і нові ідеї.

Серед егзистенційних викликів я би зазначив еміграційну хвилю, що хлинула після вступу до ЄС. А взагалі за роки незалежності виїхало майже п”ятнадцять відсотків жителів. Наразі тільки в Англії та Ірландії – десята частина Литви. Одні вже б”ють сигнал тривоги для всього литовського народу, оскільки виїзжає найактивніша і найталановитіша частина Литви. Інші заспокоюють, адже литовці завжди мали схильність до еміграції. Може, насправді сучасну державу треба розуміти інакше – вона може бути фрагментованою, міні-Литви в Ірландії, Швеції чи в інших місцях. А з іншого боку, може цей мінус навпаки є плюсом: литовці, які виїхали, отримують прекрасний досвід, освіту. Наразі ми спостерігаємо, що ці емігранти вже по-троху й повертаються.